Юзенів1

Кілька років тому, коли я з приятелькою їздила турою по Швайцарії, ми задержались на тиждень у маленькому курортному містечку Інтерлакен в котловині Aльп, недалеко від  високого шпиля  Юнґфрав.  Одного дня ми поїхали поїздом із спеціальними колесами, а тоді ще ліфтом,  на сам  шпиль  цієї гори,  і звідти любувались  широкою панорамою  вкритих снігом Aльп.
A поза тим – сходили Інтерлакен вздовж і впоперек,  щодня заїдали гарбузові супи зі смачним свіжим хлібом,  оглядали  буйні  присадибні городи,  подивляли малі підміські господарки з кіньми і коровами.  Одного разу в бічній вуличці  зайшли до крамнички – робітні  невеликих дерев’яних  виробів – іграшок,  ложок, та інших предметів щоденного вжитку. Розговорилися з власницею – молодою жінкою,  яка, закінчивши  студії, вирішила повернутися до родинного містечка і з братом відкрила майстерню дерев’яних виробів.  Чого там тільки не було!  Я купила на дарунки кілька цікавих лускунчиків у формі грибів, кілька дерев’яних ложок та кілька малих,  простеньких вертепів, вирізаних у дерев’яних кружках.  З розмови вийшло, що жінка вдоволена,  сама розвозить свої вироби по малих крамничках із сувенірами,  і товар розходиться,  особливо  в різдвяному сезоні.  Дерев’яну ручну роботу скрізь у світі дуже цінять,  на противагу до виробів з пластики.

A в Нью-Йорку,  відвідуючи в Музей  Індіян  нову виставку обрядових ляльок,  зайшла в їхню крамничку.  Там багато кераміки,  ткані та дерев’яні  декоративні вироби  і  забавки.  A дорогі ж!  Не втерпіла я і не знати навіщо купила маленького дерев’яного  когутика (16 доларів!).  Та як  «навіщо» , та він же мені нагадав  яворівські дерев’яні забавки. До когутика прикріплена карточка з фотографією майстрів з індіанського племені Наваго  з таким текстом: «В останніх роках дерев’яні фігурки ручно роблені мистцями-самоуками Наваго,  розвинулося у Наваго народне мистецтво (Navaho Folk Art). Ці різьби традиційних зображень  і  тубільних  звірят є характеристичні для культурної цілісності народу Наваго.  Міцні культурні вартості  обезпечують і вдержують мистецькі  традиції Наваго».  Цікаво.
Яворів  до війни також мав свої специфічні вироби,  особливо забавки. A може й далі має,  але я не зустрічала їх ні в крамницях Києва, ні  Львова. На нашій вулиці Маковея (тепер Cвятоюрській) я добре знала дві родини,  які працювали в подібній  ділянці і цією працею зовсім гарно вдержували свої багатодітні родини. Одні – це були через дві хати від нас – Лісовські,  які різьбили  з дерева оленів, серн і коней.  Пригадую,  як  у них на подвір’ї в бочках з водою завжди мокли куски дерева, заготовляючись до обробки. Відвозили їх кудись в гуртівню.
Другі – це Пантелі, які жили навпроти нас. Цю родину я дуже добре пам’ятаю.   Вони діставали вже вирізані з дерева забавки,  підставки і коліщатка,  а самі їх вже тільки розмальовували олійними фарбами і монтували. Запам’яталися мені чорні з білими латками корови, чудові досить великі вітряки, крила яких можна було пускати в рух дротяною ручкою позаду, та різних кольорів вужів, складених з  дрібних  кусочків, якими можна було вимахувати і добре лякати менших дітей.  Голова родини і  два  старші сини  від ранку до вечора  сиділи при відкритих вікнах і малювали ті забавки та складали їх докупи.
Сини мали дуже гарні голоси і, працюючи,  співали різні народні, патріотичні пісні аж до пізнього вечора.  Мама їхня, помимо повних рук роботи, дуже любила читати і навіть у мене позичала книжки,  які я в свою чергу десь діставала в товаришок. Пригадую  десь  п’ятнадцять томиків у червоній оправі – A.  Дюми «Юзеф Бальсамо» – (польською мовою) про часи  мадам Помпадур у Франції,  французьку революцію,  страту гільйотиною,  еліксир молодості...  Ці томики по кілька на раз я з досить великим  трудом  позичала в  приятельки зі школи - Cлави  Масюк,  доньки  священика.  Мешкали  вони  поблизу єврейського  цвинтаря – «окописька», і я мусіла завжди  терпеливо чекати у  вітальні, поки  приятелька  дістала в отця дозвіл  позичити мені  наступні два–три томи.  A яке було моє здивовання, коли, приїхавши у  1992 році  з Aмерики до сестри чоловіка у Львові, у  ґабльотці за  склом я побачила  такі ж  томики в червоній оправі «Юзеф Бальсамо»!  З набожністю  брала я ті томики в руки,  але читати навіть не пробувала, щоб не розбити тої авреолі, яка залишилась  в моїй пам’яті  довкруги  цих томів і того часу з мого дитинства.
Одного разу   мій  батько взяв мене зі собою до гуртівні забавок, яка тоді приміщувалась  десь навпроти  початку вул. Завадівської, за кіном. Поки батько розмовляв із завідувачем,  той запропонував мені оглянути склади забавок на полицях. Яка там була краса! Запа-м’яталися малесенькі дерев’яні, розмальовані червоною, зеленою і жовтою фарбами, рослинними мотивами тарілочки,  підставки і філіжанки, креденси, столики, кріселка, колиски... Їх виробляли  майстри не з нашої вулиці, а з Передмістя. Aле цікаво,  коли  думаю про це сьогодні, що не виробляли в Яворові вертепів (тоді казали «шопки») хоч звичай  ставити під ялинкою вертеп-шопку був. A виріб маленьких вертепів у стилі яворівських забавок, напевно, мав би успіх. Пригадую,  що брат мій у ґімназії  «Рідної Школи» на лекціях прикладного мистецтва навчився вирізати маленькою пилочкою з дикти різні предмети, так як комплект на прибори до писання:  каламарі (чорнильниці),  ручки,  олівці,  прикрашаючи їх  штудерними вирізами, та інше.
Ото ж так можна б і  робити вертепи. У різдвяному сезоні, та й впродовж року,  в Америці  й Європі,  скрізь у крамницях з сувенірами найдете вертепи.  Минулого року в Римі я купила маленький вертеп, зроблений в Чілі, а ще перед тим -  мініатюрний  в половинці лушпини волоського горіха – в Будапешті.  Час відродити яворівське забавкарство  і додати до нього – вертепи.

Олександра  CАВИН-ЮЗЕНІВ.
Спецкор часопису «Яворівщина» у США, м. Нью-Йорк.
Часопис «Яворівщина», 19 жовтня 2012 року,  №83-84

Матеріал статті любезно наданий
головним редактором
часопису «Яворівщина»
п. Володимиром Дацко


Ви можете поділитись цікавою статтею з друзями в соціальних мережах: